Самоліквідація «руського миру» в Україні. Дорога через звільнені села

Північ Донеччини, південь Харківщини. Температура мінус 8. Мости зруйновані. Заблукали в пошуках переправи через Сіверський Донець. В'їжджаємо до села – не димить жодна труба. Оглядаємось – жодного цілого будинку. Це село Богородичне, біля Святогірська. До війни – супер-престижне, супер-багате. Жодної живої душі. Скелетований купол церкви на фоні руїн. Зверніть увагу на фото - вже складені, але кинуті похапцем холодильники і пральні машини.

 

Далі дорога до Харківської області. Такі ж зруйновані села, але в окремих будинках ще теплиться (у прямому сенсі) життя. Ні електрики, ні інтернету. Щоправда, місцеві хвалять владу – привозять гуманітарку і навіть хліб додому безкоштовно. Загалом, люди не кинуті.

Одна бабуся розповідає, нібито, реальний випадок. У селі стояли «вузькоокі» (чи якути, чи буряти). Один тягне пральну машинку.

- Синку, навіщо ти її тягнеш, у вас же там навіть водопроводу немає?

- Вона у мене як тумбочка стоятиме...

Кажуть, багато хто навіть російською не розуміли. Не знали, куди їх привезли. Коли наші наступали, руські втекли першими, а цих покинули. Вони плакали від страху.

– Я не розумію, – каже мужик біля місцевої крамниці. – Вони навіть по горілку крім як на танку чи БТР не приїжджали, техніки було – жах! І тут з'являються ЗСУ на пошарпаних пікапах і усю цю броньовану погань ніби водою змиває. Як це? - дивується він.

Багато розповідей про місцевих колаборантів. В принципі, вони й до війни не приховували своїх поглядів, але на це ніхто не звертав уваги. А під час окупації наробили багато зла: здавали на тортури АТОшників, переконували людей, які не маюли жодної інформації (росіяни, коли дали світло, спеціально розстрілювали супутникові тарілки на будинках), що Росія перемогла і треба лише підкоритися. Багато розповідей про молодих «дівчат», які гуляли з «руськими»…

Повертаємось. Дорогою - стада кинутих людьми корів, яких, якщо не переловлять на м'ясо «цигани», взимку вб'ють мороз і голод... Війна прокотилася цими місцями так, що, повертаючись, ми сперечаємося: чи буде все це відновлено? І чи потрібно це відновлювати? Чи повернуться люди на руїни свого життя, чи почнуть нове в інших місцях? А що, тоді з цим краєм?

Звісно, життя візьме своє. Може, в інших формах. Єдине, що можна сказати точно – російський світ на цих територіях вже не проросте ніколи. Занадто багато болю він приніс цим старим, землі, коровам, пораненим лісам…

Сергій Гармаш, «ОстроВ»